А. С. Даниленко про Миронівський район

Минулої суботи, вже після завершення зйомок з Карапишівською вишивальницею "Золоті руки Любові Василівни Пушенко, вишивальниці з Карапишів; фото та відео" нам зустрівся в Карапишах Анатолій Степанович Даниленко. Розговорились, отримали пропозицію подивитись Карапиші і просто поспілкуватись. Від подібних пропозицій гріх відмовлятись. Маючи досвід спілкування з Анатолієм Степановичем, ми знали, що буде показано щось ексклюзивне. Так і вийшло. Але про це в наступних матеріалах на сайті – завтра і післязавтра. А сьогодні хочемо дати Вам фрагмент відео про справи Миронівського району, людей Миронівщини і про роль церкви в житті людини. Напевно мало хто з Вас читав статтю благочинного Миронівського благочиння, настоятеля Свято-Михайлівського храму у м. Миронівці протоієрея Андрія Оленина. Чесно кажучи нічого хорошого і розумного там не написано, може й не варто було б читати цей бруд, але на прохання Анатолія Степановича я дам посилання на дану статтю. Правда зветься вона трохи дивно – "Рапорт", якось дуже по жандармсько – ФСБешному: "РАПОРТ БЛАГОЧИННОГО МИРОНІВСЬКОГО ОКРУГУ протоієрея Андрія Оленина" Процитую лише один абзац з рапорту "святого служивого": "діяльність, позиція, висловлювання і, взагалі, поведінка Даниленка А. С. повністю є антицерковними та ненависницькими щодо Української Православної Церкви. Це, на жаль, свідчить про його відступ від Матері-Церкви, в Якій він був хрещений. Взагалі, систематичне порушення чинного законодавства України, створення напруги та протистояння між віруючими, поділ людей на перший і другий ґатунок, є свідченням того, що ця людина взагалі втратила страх Божий і совість. Прошу Ваше Високопреосвященство вжити невідкладних заходів архіпастирського впливу на поведінку та діяльність Анатолія Степановича Даниленка. Хай він покається, або, якщо не хоче цього робити, буде відлучений від Церкви, згідно з Канонами Православної Церкви." Може святий отець не давав собі відповідь, в тому що просив, чи найшло якесь затьмарення і помутніння… Різне буває, всі ми не безгрішні і робимо інколи недостойні вчинки. Але стаття розміщена не на якомусь бульварному сайті і не якимсь брехуном і пустомелею, а на офіційному сайті єпархії і цілим благочинним Миронівського округу, а це вже говорить про серйозність думок і намірів Московського Патріархату в Миронівському районі. Пропонуємо подивитись фрагмент відео з коментарем про даний "рапорт" від Анатолія Степановича Даниленка та прочитати статтю, яку він написав : ТО ХТО Ж МИ Є НА ЦЬОМУ СВІТІ ?! Церква та Держава, справи духовні та світські є розділеними в нинішньому цивілізованому світі. Тобто, вони мають мирно співіснувати, не втручаючись навзаєм у справи одна одної – це загально відома істина сьогодення. Водночас, усі ми добре розуміємо, що життя світське, буденне, повсякденне, зі всіма нашими клопотами та проблемами напряму й повсякчас демонструє нам наявність, або відсутність культури та духовності в суспільстві. Чи переважають в нашій поведінці та вчинках співчуття до ближнього, чи байдужість? Чи виявляємо ми готовність допомогти у добрій справі іншій людині, чи не переймаємося нічим, що безпосередньо нас не обходить? Чи виявляємо громадянську свідомість в час випробувань та небезпек, які спіткали рідну країну й народ, чи живемо пристосуванцями-егоїстами? Ці почуття та настрої, таку або протилежну життєву поведінку виховує мама й тато, родина, школа, університет, народні пісні, національні обрядові традиції й звичаї…, й звичайно – виховує або не виховує Церква. Здавна Українська Церква була моральної опорою та духовною підтримкою українському народу. Вже зі шкільної програми навчання ми знаємо, що в тривалій історії української бездержавності, коли наш народ та наші землі поділяли між собою сусіди – саме рідна Церква була однією із найважливіших сил, що об’єднувала й гуртувала українців, допомагала зберегти нам нашу національну ідентичність, зберегти й передати нащадкам самобутність нашої національної культури. Своєрідним феноменом стали українські церковні братства XVI– першої половини XVIIст., коли громади брали на своє утримання священиків й церкви, своїми силами та коштами створювали школи, шпиталі для нужденних і навіть друкарні – усе, аби зберегтися українцями, такими, якими нас сотворив Господь, аби протистояти денаціоналізації, аби захистити рідну, прабатьківську віру, що й визначала на той час зміст національної ідентичності. Так само й у козацькі часи, й під час гайдамацьких повстань – Українська Церква завжди освячувала боротьбу українців за свою свободу та рідну культуру й духовність. Українська Церква була завжди з українським народом. Але все змінилося у нашому духовно-церковному житті, із підпорядкуванням України Московії – Росії, коли нашу Церкву було незаконно підпорядковано московському патріарху. Впродовж усього імперського періоду нашої історії, омосковлена церква виступала “казенним утворенням”, одним із інститутів державної машини, під управлінням так званого Священного Синоду, що прислуговував інтересам імперії. Церква в Росії завжди позиціонувала себе, як служниця “царю і отєчєству”, але не народу. І саме такі ж традиції намагалися утвердити й в Україні через архієреїв, що присилалися сюди із внутрішніх губерній Росії та через підконтрольне їм навчання у духовних закладах (училищах, семінаріях, академіях), що виховували черствих, грубих, задогматизованих служителів церкви, які мали за обов’язок славити царя-самодержця із його родиною та підтримувати стан бездумної, німої покори серед пастви. А чи не таку ж позицію займає тепер Українська Православна Церква, яка так дратівливо завжди реагує, коли їй нагадують, що вона Московського патріархату? Чи виправдовує вона свою назву – Українська Церква? І чому вона – якщо вона справді “незалежна та самостійна у своєму житті і управлінні”, про що також полюбляють повторювати її ієрархи – чому вона не має свого патріарха, як мають болгари, румуни, грузини, серби, греки…? Чому вона підпорядковується Москві, хоча усі в нас, ще з п’ятого класу середньої школи знають, що християнство в Україну-Київську Русь прийшло з Константинополя ще тоді, коли лише до першої згадки Москви треба було чекати майже 150 років? Благочинний Миронівського благочиння протоієрей Андрій Оленин закидає мені, Анатолію Даниленку, що я ділю українських людей на перший і другий ґатунок. Ні, це абсолютна нісенітниця й навіть відверта дурниця говорити про якісь ґатунки. Але цілком справедливо говорити, й необхідно говорити, що наші люди справді поділяються. Причому, нас, українців поділяють активним пропагандиським мовленням ззовні і злочинною мовчазністю тих, хто мав би говорити в середині країни, як приміром УПЦ МП. Українці, насправді нині поділилися на Небайдужих, з громадянською свідомістю людей, котрі вболівають за свій народ, за свою країну, за наше спільне майбутнє й більше того – такі люди діють, аж до саможертовності в ім’я свободи та вільного, щасливого життя українського народу. Проте, є серед нас і такі, що говорять: “Нам всьо равно”. Хіба це неправда? ПРАВДА. А чи не тому, чи не через такий поділ українців в нашій домівці – в Україні, досі не панує злагода й порозуміння? Звичайно, саме тому. Бо наші недруги й відверті вороги саме й користаються в антиукраїнській політиці масовкою, якій “всьо равно”. То що ж ганебного та антицерковного (в чому звинувачує мене протоієрей А.Оленин) є в діяльності людей, котрі проводять просвітницьку, роз’яснювальну роботу серед таких наших досі “непрозрівших”братів та сестер? І чи не є насправді ганебною поведінка УПЦ МП, яка досі не зайняла чіткої позиції разом з українським народом у виборюванні Свободи, Правди та Справедливості? Нині УПЦ МП розпочало в Україні так звану “хресну ходу за мир”і чомусь веде колони “своїх вірних”на Київ. Але ж у Києві панує мир. А зброя незаконним формуванням на сході України – про що вже знає і говорить увесь світ – поставляється з російської території, проте цього “не бачить” і “не знає” мабуть тільки УПЦ МП. А було б так доречно побачити цю ходу в напрямку джерела агресії, навперейми колон градів, танків, самоходок та іншої нечисті, що вбиває українців та сіє поміж нас ворожнечу й гнів. Але УПЦ МП схоже байдуже окупація Криму та істерія, зовнішньо спровокована у східних областях України, спочатку під гаслом “путін пріді”, а потім – “нам всьо равно”. А.Оленин звинувачує мене в участі у громадських слуханнях та громадських зібраннях з розгляду питань виділення земель та побудови храмів Української Православної Церкви Київського патріархату у місті Миронівці, у селах Олександрівці, Зеленьках, Козині, Потоці та ін. Але цим засвідчується лише незнання А.Олениним традицій життя Української Церкви. У нас здавна громада брала активну та безпосередню участь в житті рідної Церкви, а іноді – в особливо важкі періоди життя – навіть цілковито утримувала та ставала в оборону, на захист рідної Церкви. Це лише в московській традиції “миряни, паства – мовчазні,покірні вівці”, а справа управління церквою, то справа суто кліру та держави. А водночас, ніби святая святих, УПЦ МП, як і її матірна Московська патріархія навчає “канонічності…”, нічого важливішого понад дотримання букви канону ніби й немає у справах Церкви… Книжники та фарисеї – звертався до таких священиків Христос – вам буква закону важливіша душі людської… То хто ж ми є на цьому світі ?! Справжні християни, які пам’ятають слова Ісуса: “Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх” (Івана 15: 13), чи фарисействуючі бездушні формалісти й лицеміри, що не бачать очевидного й відвертаються від обтяжливого й незручного? На щастя, українське суспільство пробуджується й поступово усвідомлює, хто є ким у нашому непростому нинішньому світі. Українці нині, як ніколи добре бачать, хто насправді творить громадянський мир, злагоду та порозуміння в нашому суспільстві, а хто лише заявляє, проголошує, закликає до миру, а своїми діями підіграє тим, хто й нині служить та волів би служити вічно “царю і отєчєству”, тримаючи народ в облуді та німій покорі. Й саме тому все більше й більше українців бажає молитися за Україну рідною, Богом даною нашому народу мовою й мати свою рідну, насправді незалежну й самостійну Українську Православну Церкву. Анатолій Даниленко.

Залишити відповідь

Ваша поштова адреса не буде опублікована. Обовʼязкові поля позначені *

Ви можете використовувати наступні HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Очистити формуВідправити