У 1932 році в Карапишах налічувалося більше 6 тисяч людей. В селі діяло чотири колгоспи, до складу яких входило більше половини індивідуальних селянських господарств. Колгосп імені Сталіна очолював Сават Власенко, «Перемога» – Я.Т.Листопад (на фото), ім. Петровського – Бережний, колгоспом жовтень керував присланий в село 25-тисячник Калантай. Головою сільської ради працював теж присланий в Карапиші росіянин Касатонов. Хлібозаготівля восени і взимку 1932 року, за оцінкою вищої влади, проводилася незадовільно. Тож голову колгоспу ім. Петровського Бережного, в науку іншим керівникам, зняли з роботи і покарали по партійній лінії. Замість нього прислали Мірошниченка. До того ж, і нового парторганізатора на прізвище Шкіт. Восени 1932 року в селі запанував голод, почали помирати люди, а після нового 33-го року мерли масово. Весною 1933 року, коли на часі стали весняні польові роботи, колгоспи, в тому числі імені Петровського, відчули значний дефіцит робочої сили. Адже люди, що вижили у тій страшній круговерті смерті, були зовсім знесилені. Мірошниченко дав наказ вибраковувати колгоспну худобу, різати її і кормити працюючих. Це багатьом карапишанам врятувало життя. Але за розтринькування колгоспних продуктів, а також за зрив плану хлібозаготівлі Мірошниченка виключили з партії, зняли з роботи і справу передали судово-слідчим органам. Оскільки і інші господарства села не поспішали віддавати хліб державі, голову сільради Касатонова за порушення революційної законності і зрив роботи в колгоспах і серед одноосібників по хлібоздачі теж зняли з займаної посади, виключили з партії і віддали під суд. Внаслідок смертельних дій голодомору в селі не вистачало робочих рук, тож весною 1933 року на допомогу карапишанам прислали робітників і робітниць з Київських підприємств. Та значна частина селян і керівників їх не сприймали, ставилися негативно. Так, колгосп «3-й вирішальний» отримав, як писала Богуславська районна газета на початку серпня 1933 року, «чималу допомогу робочою силою з Києва. Лише треба було уміло організувати їх працю, тоді обробіток буряків і збирання врожаю можна було успішно проводити. Проте між приїхавши ми робітниками і керівниками колгоспу встановилися нездорові взаємовідносини. Обліковець 5-ї тракторної бригади називає приїхавших товаришів ледарями та симулянтами, тому що вони не всі можуть виробити денну норму». В 1923-1933 роках Карапиші втратили від голодомору 2113 людей. Їх ховали у спільних ямах на сільських кладовищах. На центральному світлу пам’ять убієнних голодом карапишан вшанували мармуровим хрестом Кустовська Наталія Михайлівна, 1914 р.н. Дивлячись на прожите життя, дивуюсь, як можна було взагалі жити і вижити в таких умовах, котрі створювали «будівники» соціалізму? Але, як видно, коріння роду трудівників Євтушенко-Листухи давало сили і наснагу пережити все, що відбувалося в минулому столітті. Мій батько, Євтушенко Макар Костьович і мати, Наталія Іванівна (дівоче прізвище Листуха), після весілля отримали наділ землі на вигоні (нині початок вулиці Кірова). Через дорогу від батьківщини сім’ї Євтушенків (нині двір покійного Іщенка В.Я.), побудували хату, надвірні будови, завели господарство: корову, овець, свині, птицю, придбали необхідний реманент для обробітку землі. Жили небагато, але й не голодували, забезпечували сім’ю, трохи залишалось на продукти та сплату податків. Батько взимку знаходив собі роботу: вичиняв шкіри, шив кожухи, взуття, бо сім’я зросла на 3 дітей. Так сталося, що мати Наталя восени 1924 року, копаючи в полі буряки, котрі вже примерзли, захворіла запаленням легень і померла.. Мені на той час було 10 років, брату Василю 4 роки, а сестрі Софії не було й 2-х років. Так почалося наше сирітство і посипалися біди. Батько довго не одружувався, допомагала вести господарство його мати, наша баба Мокрина. Але життя є життям, і батько одружився вдруге за порадою баби Мокрини на бездітній Гапці Ситник. Думали, що вона, не маючи своїх дітей, буде добре піклуватися про нас. І таки добре «піклувалася», бо не будила мене вранці, а просто наступала на ноги, і це означало, що я повинна вставати, затоплювати в печі і поратись по господарству. Батько, відчуваючи себе господарем, не хотів вступати у колгосп. Та й мачуха не дозволила батькові («…бо і так працюю на чужих дітей») Восени 1932 року прийшли активісти Роман Пушняк і Безмага, якого в селі прозивали Заїць, і забрали все на світі, навіть квашену капусту. Покійний брат василь завів голубів, висипав до голубів послід, то й послід той забрали. З хати нас виселили і розваляли на дрова. А одяг батьківський (кожух, чоботи) бачила опісля на тих «активістах». Мачуха Гапка зразу ж покинула нас, а батько через перслідування змушений був втекти до Києва. Бо хто не втік, того кидали до церкви, не годували, щоб помирали з голоду. А нас, дітей, приютила тітка Явдоха Пилипенко, мати моєї подруги Степаниди. Дуже важкий час був. Люди жили дуже бідно, але нас, «куркулів», приймали і допомагали. Мені голова сільської ради порадив взяти в борг хату, бо на той час було вже чимало пустих хат. Було, зайдеш у яку-небудь хату, а там свя сім’я мертва лежить по лавах. Так на нашій вулиці О.Ситника повністю вимерли сім’ї, де наш двір, двір Кривенка В.М., Ковальчува В.С. (а це по-суті через двір). Голова також порадив звернутися до голови торф артілі, щоб влаштуватися мені на роботу. За пляшку горілки мене прийняли на роботу до парової машини в артілі. Там платили пайок, який складався з 200 грамів хліба, висівок і маляси, платили трохи грошей. Це допомогло вижити мені і врятувати від голодної смерті брата з сестрою та заплатить 25 крб. за хату. Спочатку мені дали в борг в сільраді хату, де проживає зараз Кривенко В.М.. Я її вже і вимазала, оббілила, але Андріян Гикал заплатив за неї гроші зразу, і нас знову виселили. А вже пізніше мені продали хату вимерлої сім’ї Маркела Пененка. Батько мій повернувся навесні 1933 року, знесилений, з обмороженими ступнями ніг. Повернувся, бо, мабуть, відчував, що жити йому залишилося зовсім мало. Так і сталося. Одного дня мені на роботі сказали, щоб я бігла додому, бо помер батько. Але поки я бігла, то ті ж самі активісти вже кинули батька до воза і відвезли до спільної могили на кладовищі. Вона так спішили, бо отримували добрий пайок за кожного «зібраного» мерця. Тож так і вийшло, що я навіть не провела батька в останню дорогу і так до цих пір і не знаю, де зарили батька (по-іншому сказати не можна. Сьогодні знаходяться люди, які твердять, що у 1932-1933 роках не було ніякої всеукраїнської трагедії. Не вірте їм. Я – живий свідок тих страшних подій. Мохонько Параска Дмитрівна, 1917 р.н. Я жила коло старої пошти. У нас було подвір’я широке, чисте, на ньому хата гарна під бляхою, клуня, повітка, машина-молотарка. У голод у нашій хаті зробили штаб. Активісти, серед них Михайло Бондаренко, забирали хліб у людей. Коли селяни не хотіли добровільно віддавати зерно, бо і віддавати не було чого, то із них знущались активісти: зачинять у хліві, пізніше заведуть до хати і знову допитують, де хліб. Серед селян ходили такі вірші-докори: Питає Ганна Липки, Чи є збори у Приліпки? Нема зборів – сама нарада, Повтікала вся бригада. Ганна і Липка – це місцеві активісти. У цьому віршику згадується прізвище Мелетія Приліпки, який жив на Перемозі, і у його хаті теж був штаб активістів. У мого батька забрали до зернини, повибирали борошно із діжок. Мати плаче: «Оставте хоч дитині!» А 4-річний Петрик лежав на печі, дивився у пічурку і плакав. Він помер останній. 12-річний Трохим сидів за столом і казав: «Як не хочеться вмирати». Ідя я в поле на буряки, беру горщечка, щоб дали мені рули. Я не дополола рядка, впала. Поки я рачки доповзла додому, то батько вже і похоронив брата. У нас в сім’ї ще був брат Павло, помер весною 1933 року, ідучи зі школи. Діти забігли до двору, нагукали матір, мою сестру і мене, бо брат загруз у грязі і підійти не може. Ми його забрали у хату, нагріли води і помили. До ранку він і вмер. Батько кажуть сусідові поштареві, щоб відірвав з фронтонів дошки для гробу. Мати попрала сорочку, посушила і одягла Павлика. Прибігла сусідка Одарка, просить, щоб забрали мертвого сина Івана, бо він уже довго лежить неживий, і вона відтягла його в погріб. Забрали і його, поклали у труну із павликом. Сестра Стипанида за труною ішла вже руками, бо з ніг опухлих текла вода. Батько викопав яму у коліно, а сам не може з неї вилізти, мотузками витягували його. Я у цей час була у полі, знесилена, лежала під посадкою. Ланкова допірнула мені, що я не полола рядка. Але обліковець заступивсь: «Вона завтра дополе». Дали мені у горщик рули, я випила половину, а половину принесла додому. Більше ніхто не помер. Маркіян – найменший, вижив, ходив у школу, а у школі давали їсти. Саленко Марія Панкратівна, 1921 р.н. Врожаї були малі, бо земля була неудобрена. У заможніших родинах хліб був, то його забирали. Ще, пам’ятаю, у нашому селі в кінці травня 1932 року пройшов великий град, який усе вибив: як городину, так і хліб. Скосили змішані з землею Жито, пшеницю, ячмінь, посіяли гречку і просо. Картопля теж погана була. І вже зимою 1932 року голод брав у свої руки всі права. Люди їздили у Росію, привозили звідти жито. Мій батько поїхав у П’ятигорськ, привіз два мішки кукурудзи, яку їли цілою, тільки варили. Люди ходили на поле до скирт, трусили із соломи зерно, полову, їли листя вишні, копали мерзлу торішню картоплю, пекли з неї млинці. Їли жаб, горобців, дохлу конину, коріння реп’яхів, навіть дітей. Сама бачила, як біля одної хати два міліціонери стояли, а жінка витягувала із золійника руки дитини і ніжки. Називать ім’я не хочу, бо ще є родичі, хоч і далекі. Почалося масове вимирання людей, вимирали цілими сім’ями. Моя подружка, яка сиділа зі мною, схилилась на парту і вмерла. Це була Мохонько Єлизавета Онопріївна, дома у неї в цей день померла менша сестра Ганна.Учитель Недоступ Василь Мусійович послав мене сказати батькам померлої Єлизавети. Коли я прийшла до подружки і побачила там ще одну мертву сестру, то ледве повернулась до школи. Зайшла в клас і знепритомніла. Учитель узяв мене на руки і відніс до своєї хати. Коли я очунялась, то мені дали кукурудзи вареної та ще помащеної олією. Пізніше вчитель відвів мене додому. Люди мерли на полі, в лісі, по хатах, по дорогах. Були виділені люди, які копали ями, інші підводами забирали по 2-3 особи в труну, везли до кладовища. Ніхто померлих не оплакував, ніхто не проводжав в останню дорогу. Хто працював на полі давали по 200 грам хліба і черпак рули (це борошно, розведене водою і заварене). Нам у школі рано давали чай і 50 г. хліба, обідом їли суп квасолевий, гороховий, соєвий або бобовий і 50 г. хліба. Влітку я ходила на буряки, полола один рядок, бо два не подужала. І тільки куховарка Наєнко Домаха помилково насипала мені повний черпак, жінки як заґвалтують: «Вона однорядкова!» А я тікаю з тим горшком, упала й розлила. А бригадир Ліщенко Андрій Омелькович узяв мене на руки, а жінок став лаяти, потім дав мені шматок хліба – свою пайку. А хліб давали так: рано бригадир рахує, скільки чоловік вийшло на роботу. Посилає обліковця, той з комори приносить 2-3 хлібини, у курені важать по 200 г. кожному. Приходить ланкова і баре на ланку. Коли розділяють, сперечаються, кому який шматок дістався. Якщо цілушка попаде, то ніби більший шматок, а коли серединка, здається, менший. І знову йде лайка. Тоді моторошно було спостерігати за такими сценами лайок у голодний рік, а сьогодні моторошно згадувати те, як голод витравлював з душ людських святі цінності. Придумали ділити по-новому. Одна жінка відвертається, а ланкова бере окраєць хліба і запитує її ім’я членів ланки. Та називає, і шматок дістається тій, кого назвали. Це були страшні роки, яких зазнала я ще з третього класу. Більше помирало тих людей, які не пішли до колгоспу, а залишались господарювати одноосібно. Мій сусід Шульга Наум мав 11 дітей: 5 дорослих і 6 менших. Померло дев’ять. Даниленко Ольга Іванівна, 1910 р.н. З 1925 по 1930 роки мій батько їздив на заробітки на новозбудовану Київську ГЕС. Бо хотілося побудувати нову хату. І мене він бра з собою. Мені тоді не було ще й 15 років, а я вже працювала на ГЕС. В нас був сусід, такий собі трохи гладенький. Коли батько радив йому їхати з нами, то він казав: «Як же я свою Явдоху покину самі». Коли почався голод, то цей чоловік пішов у «червону» бригаду до п’яниць, бо туди порядні люди не йшли. Ходив з ними по хатах і забирав усе: від дитячої одежі до хліба. Мати взяла сина з колиски, а під ним у колисці лежало сіно, положила на те сіно ячної крупи в мішечку, знову сіном прикрила, потім пелюшками, а вже зверху дитину поклала між грязною білизною. Аж тут в хату заходить той чоловік ледаченький, Сават, з своєю бригадою, щоб ми віддали їм хліб. Сават підняв мого брата за ніжки з колиски і почав промацувати, чи там щось є. «Ось і хліб», – сказав він, коли знайшов ячну крупу. Батько був тоді вдома, то той Сават почав тягнути його за вуса, приказуючи: «Що, Іване, попався, ти цілі зими на заробітках і все одно сидиш у холодній хаті, а я, як сидів, так і сиджу на теплій печі». Та й пішов по інших хатах. А вночі батько піде тихенько, викопає у землі заховані хліб та крупи, то так і перебивалися всю зиму. Джерело публікації: Карапиші.UA

Залишити відповідь

Ваша поштова адреса не буде опублікована. Обовʼязкові поля позначені *

Ви можете використовувати наступні HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Очистити формуВідправити